Дивовижні речі часом можуть траплятись у найзвичайнісінькому місці. Про що я? Зараз розповім…Не буду вдаватися в деталі і розповідати звідки я їхала, і чого мене туди занесло, скажу лишень, що я дуже сильно поспішала. Треба було мені встигнути на пари, а була я ого як далеченько від місця свого навчання. Часу в мене залишалося обмаль, а потрібна мені маршрутка навіть і не збиралася їхати…Ви коли-небудь помічали такий інтернаціональний факт, що коли вам треба, скажімо, 1 тролейбус, то його хіба що ближче до вечора дочекаєшся, а в цей час повз вас їдуть верениці тролейбусів № 2, від яких вам сьогодні користі, як від дірки в макітрі, хоча вчора ви запізнилися і вас звільнили з роботи, саме через те, що не приїхав цей клятий другий тролейбус…а перші їздили просто косяками і тихенько собі посміхалися…немов думали: «чекай-чекай…». Отже, час спливав, а потрібна мені маршрутка не їхала, і я вже почала було нервувати. Зрештою, приїхала ця труна на колесах, я сплатила за проїзд, зайняла найближче до дверей місце, і весь час пошепки повторювала: «скоріше-скоріше-скоріше». Та, певно, водій не володів телепатичними здібностями, і їхав так повільно, наче їхав він на вірну смерть, та ще й до того ж замість ноги в нього був протез і йому важко було тиснути на педаль.

І точно вже не судилося б мені встигти, коли б не трапилась та річ, до якої я, власне і веду. На одній зовсім не предвіщаючій  біди зупинці, коли всі хто хотів уже сіли в маршрутку, наче з-під землі з’явилася якась дивна бабця. Потім, коли я розмірковувала, я прийшла до висновку, що саме з-під землі вона і з’явился, бо навіть вигляд Ії був відповідний. На ній була кожушина, якого кольору важко сказати, тому, щоб спростити собі роботу, скажу що вона була кольору тижневоговалянняубагнюці. На голові була якась пошарпана хустка, такого самого кольору, на ногах дивовижні шкарпетки, які стирчали з-під…гм…якщо можна так сказати, черевичків…Важко було сказати, де в неї починаються руки, бо вони були всі в багнюці і дуже ефектно зливалися з кожухом. Окремо треба сказати про нігті, які були трохи не довші ніж пальці і навіть чорніші за руки, і тому добре помітні. В обох руках у загадкової бабусі були довжелезні каряві ціпки, якими вона спиралася на землю. Вона була схожа на загублену років 60 назад дівчину з лижної експедиції, яка нарешті знайшла цивілізацію і поспішала додому. Як я вже казала, весь люд уже давно зайшов до маршрутки, а бабця, вигукуючи щось зовсім не схоже на людську мову повільно просувалася до сходок маршрутки. Чесно кажучи, на місці водія, б закрила дверцята і поїхала собі…Та чи він був добрим хлопцем, чи, що скоріше за все, не встиг зреагувати, судячи по швидкості його пересування, бо це навіть їздою не можна назвати, та він всеж дозволив бабусі залізти до салону зі своїми палицями…І тут з водієм щось трапилось (певно він побачив бабцю у дзеркало заднього бачення), він наче переляканий рванув з місцям зі швидкістю, на яку тільки була спроможна бідолашна маршрутка. Бабця, яка ще не встигла сісти, випустила свої палиці, одна з них просто впала додолу, інша влупила мене по голові, а сама бабця, обома своїми афро американськими  руками вчепилася мені у джинси. Єдине вільне місце було біля мене, тож туди вона і заповзла, а потім притягнула до себе обидва ціпки. Не хочу вдаватися в неприємні подробиці, але запах у маршрутці став такий, наче половина людей що в ній їхала померла, та ще й не менше, як рік тому. На наступній же зупинці більша частина людей вийшли, не витримавши лихої тортури. Я і собі подумала вийти, мене дуже нудило і я весь час намагалася не дивитися на бабусю і думати про щось приємне, та мені просто необхідно було потрапити на пару. Водій забув, що таке гальма, їхав дуже швидко, певно йому також було важко дихати, і він хотів швидше довезти бабусю до потрібної їй зупинки, якщо, звісно, тільки їй дійсно кудись було треба, і час від часу прямо на ходу відкривав дверцята, щоб хоч трохи провітрити салон. Дивні речі творилися з людьми: якщо хтось і заходив, він виходив на наступній же зупинці, а деякі просто заглядали, супилися, і залишалися на зупинці чекати іншої маршрутки. Бабуся щось мирно бурмотіла собі під ніс…Вона навіть і не здогадувалася, що завдяки її, я не тільки приїхала вчасно, що з нормальним розкладом речей було неможливо, а й ще мала час щоб трохи повторити завдання перед парою. Виходячи, я сказала бабусі «дякую». Люди що виходили за мною певне подумали що це був сарказм, і також подякували бабусю і поспішили вийти з маршрутки.